Традиції будівництва в Україні

Фрагмент работы:
Стіни давньослов'янських жител зводилися у зруб із плах, брусів або каркасної конструкції і обмащувалися глиною, тобто так само, як роблять це росіяни, українці і білоруси подекуди в селах і сьогодні. Житла здебільшого були однокамерні, іноді заглиблені в грунт (так звані землянки і напівземлянки), або з підсипкою стін зовні (на зразок призьби). Внутрішнє обладнання складалося з дерев'яних лав, полиць, помосту, призначеного для відпочинку, або глинобитної лежанки. У їх розміщенні вже простежувалися риси схеми планування, добре відомої у східнослов'янському житлі ХІХ ст., яка в етнографічній науці дістала назву південнобілоруської. Народне житло пройшло складний і довгий шлях розвитку: від примітивних до сучасних форм сільського будинку. У різних народів воно завжди мало свої особливості.
Неабиякий вплив справляє природне середовище, воно диктує, які будівельні матеріали застосовувати, а це, в свою чергу, позначається на конструкціях будівель, архітектурно-пластичних рішеннях: якої висоти має бути дах, щоб не пошкоджувався сильними вітрами або частими опадами і захищав житлові приміщення від перегріву, які розміри отворів вікон і дверей, товщина стін.
Вихідці з Росії та Білорусії, що переселилися у степові райони Південної України, ще довго намагалися будувати такі звичні для них рублені з дерева житла, хоча для цього їм доводилося долати неабиякі труднощі, зокрема, перевозити з віддалених районів будівельні матеріали - ліс. Але оскільки не всі були на те спроможні, то й почали вони вчитися у своїх сусідів-українців будувати з глини, очерету та інших місцевих матеріалів.
У житлі суміжних російсько-українських районів поєдналися дві традиції: вапнування стін зовні - риса суто українського житла і миті стіни зсередини - за російським звичаєм. Периметричне планування подвір'я відрізнялося від одно-, дворядної забудови наявністю споруд, які перпендикулярно прилягали до основної групи, причому при більшій кількості господарських приміщень двір мав форму букви "П" (у заможних селян), а при меншій - букви "Г". Завершеною формою периметричного типу забудови був замкнений двір. Його будівлі, розміщені у коло, утворювали комплекс з відкритим усередині прямокутником подвір'я. Це міг бути ланцюг приміщень під одним дахом або окремі споруди, з'єднані огорожею, навісами. Найбільш відомі замкнені двори у північно-східних районах Українського Полісся ("підварок"), тобто на межі розселення росіян, у житловому комплексі яких вони широко побутували; у Карпатах (гуцульська "гражда"), на Поділлі. Цей найдавніший тип забудови пояснюється кліматичними умовами, характером розселення. У горах та лісах, де оселі розкидані на досить великі відстані, де часті дощі і снігопади, люди будували своє житло так, щоб воно захистило їх від звірів та негоди і забезпечило найбільш раціональні умови для експлуатації господарських приміщень. На плануванні цих садиб позначався й соціально-економічний статус родини. Ті ж гражди в одному випадку являли собою звичайне гуцульське житло з "притулами", перед яким влаштовано маленьке подвір'я, огороджене високою брамою з навісами, в іншому - цілий комплекс господарських будівель або приміщень з кількома подвір'ями. Цікаво, що вже починаючи з 20-30-х років ХХ ст., гражди поступово втрачають свій замкнений характер: перед будинком почали влаштовувати впорядкований дворик, житловий будинок орієнтувати вікнами на вулицю тощо. При всіх типах забудови подвір'я хату як центральну житлову споруду намагалися відокремити від приміщень, де утримувалася худоба, і тому у зв'язку з нею першою найчастіше була комора, у якій зберігалися продукти та різне збіжжя. Як правило, хата будувалася у глибині подвір'я; таке її розміщення навіть вважається особливістю української садиби порівняно з комплексом народного житла інших східнослов'янських народів.
Тут необхідно зауважити, що при одно-, дворядному зв'язку хати і господарських приміщень, орієнтованому майже завжди перпендикулярно до лінії вулиці, хата виходила своїм причілком на вулицю. Особливо це стосується південних районів, де завдяки плануванню села вулиці мали напрямок з півночі на південь, що, в свою чергу, забезпечувало стабільність орієнтації житла вікнами і дверима на південні румби. Цей обов'язковий ракурс будинку, який щонайкраще забезпечував освітлення і прогрівання його приміщень, в інших районах примушував нехтувати розміщенням житла відносно вулиці. Але навіть при орієнтації причілка будинку на червону лінію вулиці перед його вікнами влаштовували маленький палісадник із квітником, що також є відмітною рисою українського житла. Незалежно від забудови подвір'я, двері і більшість вікон хати завжди були обернені до його центру. Так само і господарські споруди. Їх кількість і функції визначалися профілем господарства, а також заможністю селянської родини. Так, у землеробських районах (особливо це стосується південних, які з другої половини ХІХ ст. стали центром товарного виробництва зерна) переважали будівлі для зберігання продуктів землеробства й обмолоту зерна (клуні, комори). У місцевостях з тваринницьким напрямом господарства домінували будівлі для утримання худоби (хліви, повітки, стайні). Для схову сільськогосподарського інвентарю служили повітки, возовні. Перелік господарських споруд включав також погріб, саж (для годування свиней), курник, а також криниці, огорожу.