Народний епос

Фрагмент работы:
Протягом століть напруженої боротьби за національне і соціальне визволення український народ творив сувору, мужню й водночас ліричну поезію - думи та пісні. Ці перлини народної творчості не втратили і ніколи не втратять свого наукового та культурного значення, адже в них відбито світогляд народу на кожному етапі його історичного розвитку, його морально-етичні норми, огляди, естетичні смаки.
Про значення народної поетичної творчості дуже точно висловився М. Гоголь: "Пісні малоросійські можуть з повним правом називатися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди вірні тодішній хвилині й тодішньому стану почуттів.." І ще: "Історик не повинен шукати в них вказання дня й числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; з цього погляду небагато пісень допоможе йому. Та коли він захоче взнати вірний побут, стихії характеру, всі вигини й відтінки почуттів, хвилювань, страждань, веселощів зображуваного народу, коли він захоче випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого й порізно кожного окремого, тоді він буде задоволений цілком; історія народу розкриється перед ним у ясній величі".
Народ не створював та й не міг створити дум і пісень, одірваних від дійсності, які не відповідали б завданням, висунутим ходом національно-визвольної боротьби - це суперечило б самій природі народної поезії. Захисникам рідної землі потрібна була не безпристрасна оповідь про давно минулі часи, а сувора, мужня поезія, яка відповідала б їхнім прагненням, інтересам, яка мобілізувала б на боротьбу за своє визволення.
Арабський мандрівник XVII століття Павло Алепський, подорожуючи по Україні, вражений і захоплений духовним потенціалом українського народу, його життєствердним духом, у своїх подорожніх нотатках записав: "Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського". Так уже склалося, що вижити, вистояти - було найпекучішою проблемою українського народу впродовж століть. Однак навіть у такій жорстокій, кровопролитній боротьбі народ не змілів душею, не розтратив своїх духовних сил. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності - ці риси, генетично притаманні нашому народові, гартувалися у горнилі безперервної боротьби з численними загарбниками. Тяжіння до духовності - не менш важлива риса, яка витримала цей гарт.
Пісня, дума і є одним із проявів цього прекрасного тяжіння. Ось що писав про це Микола Добролюбов: "Пісня, дума становлять там народну святиню, кращу рису українського народу, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів; в них дихає ніжне почуття жіночої любові, особливо материнської... Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим".